Рух добровольців Простір свободи

Рух добровольців

"Простір свободи"

Ми у Facebook






Хто ми

Новини

Фотогалерея

Відео

Проекти

Наша структура

Як до нас приєднатися

Контакти

Наша кнопка:


Партнери:



ЗДАЙ КРОВ / ВРЯТУЙ ЖИТТЯ
maidan.org.ua

greencubator


Презентація життя (Виступ Ліни Костенко на презентації нового видання «Берестечка»)

Газета "Культура і життя"

"Марудне діло ювілей – всі пера вмочені в єлей". Я ці рядки написала дуже давно. Ще близько не було ніяких ювілеїв. Я подумала: чого це я написала, який ювілей, який єлей? Ну, мабуть, думаю, заримувалося. Звичка римувати – єлей-ювілей. І забула, аж тепер я (згадала): справді дуже марудне діло ювілей, і справді пера вмочені в єлей. Але якщо із єлеєм можна дати собі раду, можна не слухати всіляких таких слів, люди можуть мене зрозуміти й самі їх не казати, можна уникнути ювілейного вечора, щоб там ніхто не віншував, не говорив казенних фраз, можна прийняти такий варіант, який зробило це видавництво. Уявляєте, вони запропонували презентацію. Це ж у нас презентація, і ми не будемо плутати жанрів. Правда, трошки вона якась така сердечна, трошки забагато людей, як на презентацію. Я вам дуже вдячна, що ви прийшли, щоб ми знали, що ми разом. Що ми потрібні одне одному.

Я справді надумала повернутися. В цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час – це завжди мій час, а легкий час я не розумію. Коли трошки було легше нібито, я розуміла, до чого йдеться. Тут мої чорнобильці, тут моя чорнобильська, дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви чорнобильської зони, я вам признаюсь: це ще для мене була еміграція звідси. І ви знаєте, я там знайшла свою Україну, – отам, де Україна вмерла, отам вона є. Там люди втратили свою малу батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули велику Батьківщину, особливо там.

Отже, із єлеєм ми собі дали раду. No pasaran! Ніякі, розумієте, урочистості й ніякі фальшиві святкування у нас не проходять, як ви бачите.

Але із ювілеєм справа складніша, тому що ювілей – це треба замислитись, як жилося, як прожилося, що зробилося. Словом, відверто кажучи, ювілей – це презентація життя. І от ми тут зараз на презентації книжки, а у мене – презентація життя. Я вам скажу: відчуття тяжке. І з того боку в мене одібрали життя, і з цього віднімають. Врешті, як в усіх нас, в усіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого, ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави. На жаль, так є, як є. Але що ж, журитись? Отут було багато слів про поразку, а чого ж програли ми? Чи ми програли? Ви знаєте, це ж так іде історія. Це її кроки. Впритул, звичайно, все це криза, крах. Але із дистанції часу так іде історія. Ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору. Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба. Отаким чином, якщо йдеться про ювілей як про презентацію життя, долі, а не просто як привід привітатися, прийняти привітання, подарунки, квіти і т.д., – ні.

Що я тоді вам скажу – те, що за життя можна було б значно більше зробити. У мене був (тут я вже приступаю конкретно до теми нашої презентації), у мене був величезний проект: я хотіла історію України дати в строфі, в поемах, в історичних романах, у драматичних поемах. І, знаєте, у мене «Скіфська одіссея» є. І там є такі слова: «Десь тут урвалась пам’ять історична, зате вона навіки золота». Я хотіла оцю нитку пам’яті історичної протягнути через віки. І тому я цей проект робила. Як ви знаєте, у мене є «Древлянський триптих», у мене є та сама «Маруся Чурай», те ж саме «Берестечко». І я це писала, думала про братів Неазовських, бо не підряд же будеш писати, а так, що відчуваєш. І якраз у мене в роботі був Володимир Великий, була Роксолана, була графиня Розумовська, був Андрій Потебня й так далі. Теми ці важчі, чим ближче до сьогоднішнього дня. Я вирішила все подужати, все зробити, і, може, мені хотілося б щось інше.

Хтось мене дуже сильно хвалив і представив вам як поета громадянського звучання… А я вам признаюсь, що я би хотіла писати лірику, лірику й лірику. І, може, я хотіла би «срібним олівцем птиць малювати на лляній тканині». Може, мені, коли Оля Богомолець співає «де вечір пахне м’ятою, а холодно джмелю», може, мені це ближче. Може, «Co komu do tego, że my tak kochamy!» мені це ближче. «Але хіба хтів? Мусів», – писав Стефаник. І знаєте, я вам скажу, що я в історії живу, я дуже вільно входжу в будь-яке століття – це також моє.

І я працювала над цими речами, і хотіла встигнути, зробити всю історію України, оцю «нитку золоту» протягти. І тут настала така щаслива подія, Україна стала незалежною. І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш. Уже тепер нас радянська влада не переслідує, не забороняє, – сиди й пиши історію, якісь речі для України. І тут дивне сталося, раптом пішли такі якісь флюїди. Шістдесятники? Та що там ті шістдесятники зробили! Вони такі-сякі. Історія? Ха-ха. Розумієте, патріотизм? Ги-ги. І наприклад, може, хтось пам’ятає із старших, раптом часто так на екрані з’являлася така крилата фраза «патриотизм – последнее убежище негодяев». А хто ж хоче бути «негодяем»? І людям щось таке вставляли в голову, і вони то слухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається? Якийсь народ у той час, коли треба щось таке модернове, нове. А що це буде? Ага, хай це буде андеграунд. Їхали-їхали, нікуди не приїхали.

Андеграунд – діло старе, це лондонська підземка. Куди ж поїдуть наші письменники? Розумієте, коли чекаєш голосу покоління, а кожне покоління приходить – і хай подасть свій камертональний голос. І щоб це рухалось надалі. Що собою являють шістдесятники сьогодні? Скільки там нам залишилось. От дивіться, от Іван Дзюба, ось Юрій Щербак. Гарно це звучало, так? Гарні вони? Хоча я вам скажу, що і такий Дмитро Дроздовський, якого я вперше побачила, коли йому було 18 років, а він вже такий розумний… Далі все буде гаразд.

Але, розумієте, коли тебе із радянської влади підозрюють в націоналізмі й так далі, ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу. А потім приходить свобода, незалежна Україна, – і ти, не мавши ніде перевести подих, знову опиняєшся в бозна-якому становищі. Народниця, розумієте. Взагалі-то я вам скажу, що я ніяка не народниця. Це, між нами кажучи, тому що я – в тому Чорнобилі. Це наймодерніші теми зараз отакі, як Чорнобиль, це те, чого в світі немає. Правда, мене ніхто не чіпав, мене обходили так поштиво, але я розумію оці флюїди паскудні в суспільстві. І я вирішила: оскільки пішов такий мат-перемат, збагатили українську мову російськими матюками, так треба теж із розумом це робити. Росіяни, між іншим, мають «теорію вопроса», вони роблять цілі наукові до слідження «Что такое русская феня» або «Русский мат» Ахматової – наукова дисертація, вона була десь у «спецхранах». Вони правильно роблять, вони дбають про свою мову. У нас же це перехопили, молодь непідготовлена заматюкалася. Слухайте, як я могла на це дивитися? Для них це було виявом свободи.

Ви розумієте, що мали відчути оці шістдесятники, які знали, що таке свобода в умовах несвободи. І раптом в умовах свободи я побачила молоду українську літературу, яка наввипередки матюкалася і показувала свою незалежність. І я подумала, ну, я вже не торкаюсь політичних аспектів, я власне тоді написала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі». Я собі пішла в еміграцію у чорнобильську зону із людьми, яких я безкінечно люблю. Це моя чорнобильська історико-культурологічна експедиція.

Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніколи не чула. Я собі вийшла із Спілки письменників. Оце, розумієте, нудне скиглення, скімлення набридло. Підло. І взагалі не знайдеш ні ідеї, ні мети, – і завжди готові. То була стагнація, то був стогін. Мені це обридло, розумієте? Я дуже добре прожила цей час альбо за своїм письмовим столом і комп’ютером, альбо в експедиції до чорнобильської зони із рідкісними поїздками.

Ну, то не будемо казати, то не так цікаво. Хоча, власне, цікаво! То була Польща, я шукала матеріал для однієї речі, Париж, Бургундія, де шукала матеріал для іншої речі. Словом, працювала.

У цей час хтось казав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче, – я цього не розумію, я й зараз не бачу поразки. Поразка може бути в людях або її не може бути взагалі. Розумієте, є ж високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки. От ми до неї повинні й підключитися, це буде рух опору. Це не означає, що треба виходити на вулиці, бити один одному морди або робити якісь демарші чи що. Треба бути людьми. У мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце, власне, що ви прийшли, – стільки на якусь одну презентацію, мені здається, просто ви самі скучили за собою, ви скучили за атмосферою якоюсь. Хіба ні? І я хочу, щоби ми всі завжди скучали… Мій чоловік колись сказав: «Лінусенько, ти не бійся, людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі». Українці знають, що вони люблять. Узагалі люди знають, що вони люблять. От ми не відмовимся від цього.

Тепер я конкретно про це «Берестечко». Оскільки нашим читачам, виявляється, уже література не потрібна, поезія – тим більше не потрібна. У нас можна зачиняти книгарні. Ви подивіться на Хрещатик! Ми переживаємо: ходить там хтось, когось поливають із водомету, на когось пускають газ. Я питаю: а куди дивиться влада? Влада повинна ворухнути мізинцем – і все це припиниться, але – не припиняється: людей кидають на якісь барикади, люди мусять стояти в пікетах. Ми були членами Нацради із питань культури і духовності при президентові. Говориш-говориш, борешся при тому президенті – ну, уже й при цьому закривають «Сяйво». Ну, і так далі. Більше так не можна.
То я вертаюсь ось до чого. Знаючи, що моєму народу ніби як не потрібна поезія, ніби як не потрібні історичні романи, я вирішила перейти на сучасну прозу. Я якраз писала прозові книги. Коли ж отримую листа від видавництва «Либідь», що вони пропонують мені видати «Берестечко». Я не відповіла, я не хотіла. Як обпечена із тим «Берестечком». «Український письменник», як стала незалежна Україна, вони до того опустилися, що ні техніки не знали, не мали, – вони видали чорт знає як. Соромно. У нашій державі так книги не повинні виходити, як вони мені видали «Берестечко», причому 10 000 примірників. Далі раптом почали виходити піратські видання, просто піратські видання. Вони ходять, хтось заробляє на цьому, ніхто мене не питає – й ідуть із поганого видання ще оці жахливі піратські. Де ви взяли? Звідки це приносять? Зловити неможливо, вони такі дуже хитрі в цьому.

Більше того, що уже зовсім важко витримати, – я нещодавно дізналася, що навіть солідне видавництво, здається, навіть державне («Каменяр» – це державне?), державне львівське видавництво «Каменяр» видає «Берестечко» без мого відома, без договору. І я так нічого й не знаю, я дізнаюся від інших людей, що вони це видали. Причому, там є якась ота комісія чи комітет, особливо там якісь важливі видання. А куди ж вони дивилися? Яке вони мали право видавати гроші цьому халтурнику, який чомусь без мого відома видає «Берестечко»? Й договору ж то не було. Через те, оце я тільки недавно дізналася, але мені досить було того видання, досить було піратських видань, щоб я не хотіла «Берестечка» перевидавати.

Я скажу, що «Берестечко» – мені дуже-дуже дорога річ. Вона писалася довго, вона дописувалася, час її дописував. Тут казали, що це про поразку і так далі, а я вам скажу: «Берестечко» ж то не про поразку, «Берестечко» – про перемогу над поразкою, через що я його й почала писати. Бо в корпусі цих історичних речей я хотіла спертися на постаті. Але коли береш постать, треба взяти якийсь екстремальний момент і написати. Отак я із Богданом Хмельницьким.

Я вирішила написати саме «Берестечко», бо це страшна була поразка. Після такої поразки спиваються, вішаються – він же залишився абсолютно самотній, нікому не потрібний, його уже в Чигирин не пускали. У нього уже не було війська. Цікаво, як можна було стати на ноги після цього? Ви ж звернули увагу, що зробив Богдан Хмельницький після страшної своєї поразки і, до речі, зради своєї дружини. Він одружився. І мене це так вразило – Богдан Хмельницький оженився. Вони думали, що йому абсолютно кінець, а він узяв і женився! І от оці якісь крила особистого щастя десь тут йому трошки за плечима гріли. Костомаров же писав, що хто його знає, що там було під Берестечком. Може, його особиста трагедія зіграла якусь роль у цьому.

У мене десь записано: «Велику душу теж стрясає дріж». І він був ослаблений, розумієте? Коли польські полководці, сам король п’ють за вірність жон у наметі короля, це приниження. У приниженні не можна жити й перемагати. Я думаю, що український народ, як народ, досі не переміг через те, що він пережив і переживає дуже велике історичне приниження. Усяка наволоч його принижує, і він десь загубив у собі відпорність. Йому кажуть, що він меншовартісний, – він звик. Тільки створили державу українську, нову українську державу омріяну, я пам’ятаю, коли почали наші ці, і навіть наші, на жаль, письменники, всілякі інтелектуали закликати народ встати із колін. Ти хоч стань на коліна для того, щоб встати! Розумієте? Я була обурена.

Ну, правда, орли, розумієте, у них за радянських часів була «партія – очі мої, партія – серце моє», а потім – вставай-вставай! Ну, якщо ви повзали, то повзайте далі, чого ж ви закликаєте людей, що народ спить. Я не знаю, мій народ – от такий, як я, для якого я живу, для якого я працюю – народ не спить.

Через що я люблю дуже чорнобильських людей. Там їх жменька залишилась. Зараз от будуть поминальні дні. Це ж мертві села чорнобильської зони, а вона ж далеко там – Поліський, Народицький, Овруцький, Коростенський райони – то ж усе мертві села. Приїздять люди на гробки на цвинтарі коло мертвих сіл, і лелеки клекочуть, раді, що люди приїхали, і там ніхто не стоїть на колінах. Люди там сміються. Ви знаєте, стільки сміху і дотепів, як у нашій експедиції, як серед тих людей, я ніде не чула.

Отут кисла така атмосфера, ніби ми залежимо від того, що хтось тему Голодомору на сайті закрив, бо головне зараз нагодувати людей. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. То люди їх годують, а вони чортзна-що пишуть. Потім виявляється, що «спасібочки». Хтось там незадоволений? Хтось обіцяє у Каневі: нічого не бійтеся, украйонці-хохли, ви можете, ми вам дозволяємо розмовляти вашою мовою. Розумієте, так не можна! Один політик навіть сказав: «Виніс Україну на своїх руках». Причому політик, до якого я добре ставлюся. Досить уже того пафосу – виносити на руках, годувати, обіцяти і т.д. А треба бути скромнішими, треба поважати народ, не розколювати його, кажучи «схід», «захід» тощо.

Усі ці дні – оця моя презентація і ювілей (якось я його мушу витримати) – мені дзвонять звідусіль і пишуть. Як ви думаєте, перший дзвінок звідки був? Із Донецька, із Луганська. У мене сидять гості – дзвонять мені із Макіївки. Там прекрасно співають, є там такий хор. Дзвонять, кажуть: «У вас там что, гости?» – «Гості» – «Передайте им привет от донецьких бандитов». Я спокійно кажу: «Гості, привіт вам від донецьких бандитів». То якась моя Україна, яку я не впізнаю в інтерпретаціях політиків, я не знаю такої України. Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити й працювати.

Так от я про «Берестечко». Чому я його написала? Кажу вам: це не про поразку, це про перемогу поразки. Я мусила написати про всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький три дні і три ночі пив в урочищі Гончарах, після тої поразки пив. А що таке? Мужчина! Коли падає сильний мужчина – гуркоту більше, ніж комарик коли падає. Значить, і переживань більше, і емоцій. Але для мене було головне написати перемогу над поразкою, і я її написала. «Немає часу на поразку».

Мала вийти перша книжка прози, про яку Дмитро Дроздовський завжди докоряє мені, що досі вона не вийшла. Знаєте, писати прозу важче, ніж вірші, й страшно відповідально, особливо в цей наш час. Скоро вийде та повість, вона називається «Записки українського самашедшого». Ви розумієте, у Гоголя «Записки сумасшедшего», а я зробила уточнення, бо українське божевілля специфічне: якщо в Росії манія величі – це хвороба, то в України раптом манія меншовартості. Гоголівський «сумасшедший», оскільки він російський самашедший, – він чиновник. Так, такий самашедший був іспанським королем Фердинандом VIII, а як у нас українець уже самашедший, то він може побігти по стіні, як герой Кафки Грегор, – раптом захотів поганого сиру і побіг по стіні. На це все треба звернути увагу. Приниження – це те, чого більше не можна допускати і культивувати. Коли все-таки видавництво не зважило на моє мовчання, і тут хтось подякував Оксані моїй за «човникову» роботу, вона справді попрацювала добре, вона сказала: «Знаєш, там же буде Сергій Якутович». І тут я зрозуміла: «Боже ти мій, я дуже люблю Сергія Якутовича, я ще його батька знала». Коли проживеш якийсь шмат життя, може, більше любиш людей, їхню еволюцію. Потім Оксана мені сказала: «А ти знаєш, як читає Петро Бойко Шевченка?» Я кажу: «Вони всі декламують». І не хотіла слухати, тому що мене дуже багато читають, але так значуще, – я не люблю цього. А вона каже: «Ти послухай». Я послухала Шевченка, – ой! Далі читає «Берестечко», причому священик із шевченківської церкви. Як він читає – без декламації, часом так читає, чим я в собі писала. І я раптом дуже полюбила цього невідомого мені священика Петра Бойка. Але так, як він читав, із голосу мені здалося, – я питала, а чи він не замолодий, щоб Богдана Хмельницького читати. Богдану там усетаки було за п’ятдесят, а у нього якийсь такий молодий голос. Послухайте цей диск, якщо матимете.

І раптом такі якісь відкриття. І я кажу: «Добре, хай друкують». Але я боялася подивитися. Ви не повірите: я сьогодні вперше побачила цю книжку, мені її передали додому. Сказала Оксані: «Не подивлюся. Боюся». Знаєте, страхом гарним, страхом подиву – невже це може бути? Тому що так паскудно мене видавали, так паскудно. Як у радянські часи своїх халтурників видавали – воно все блищало, всім на гарному папері, а мені, «спасібочки», на газетному. Ми так звикли до цього! Раптом – таке видання після тих піратських і після того львівського пана. Я ще розберуся, хто має право видавати без мого відома, без мого дозволу. Кажуть, він поклав гонорар на депонент. Пробачте, я не од кожного візьму гонорар. За таке піратське видання хай його оштрафують і цей гонорар піде на дитячу лікарню в тому ж Львові, на медикаменти. Треба вчити цих нахабних людей: не можна так далі.

Так от щодо «Берестечка». Я коли дізналася, хто там збирається, – це ж не можна витримати. І коли почали видавати цю книгу Олі Богомолець на мої слова, з’явився там Іван Марчук, якого я страшно люблю як художника. Я дивуюся: це справді геній, геній і все. І коли вони всі там зібралися – це видавництво, ця редакторка, що там ховається, Світланочка – хтось пожартував, що ніколи не бачив стільки геніїв на одному квадратному метрі. Я їм така вдячна. Моя душа відпочиває за всі мої роки, яких багато, як ви знаєте із цифри ювілею. Я дуже вдячна вам всім, Олено Олександрівно, за цю книжку, дякую Петрові Бойку і дякую Сергію Якутовичу, дякую Володимиру Панченку, дякую редакторці Світлані. Вони так працювали – це якась фантастика! І дякую своїй Оксані, що вона мене умовила.

Я більше не буду казати нічого. Може, я вам прочитаю кілька рядків віршів. Виберу найкоротші, добре? Бо вони ж весь час писалися. Я почну із кількох рядків, із віршів, які написані ще в 1993 році й надруковані 14 жовтня 1993 року в газеті «Літературна Україна».

І знов сидять при владі одерную,
гряде неоцинізм, я в ньому не існую.
Така до слави приналежність,
така свобода і пісні!

Декоративна незалежність
ворушить вусами вві сні.
Покотили Україну до прірви.

Зараз із 2010 року я можу тільки додати: докотили Україну до прірви. І зараз по діагоналі ці вірші, які писалися ці роки:

Проґавили, прогледіли.
І хочеться на Марс,
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.

Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а втім чого ж без бою –
б’ються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці –
милуюсь депутатським ґроном.
Яка гармонія і танці
і єдність змій з Лаокооном!

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу,
дозволь мені мовчать,
бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
і тільки змії кубляться й сичать.

Усі ні з ким не згодні,
злість рухає людьми,
але у бік безодні.

Компроміси, компромати,
компрадори і примати
Скільки ж сили треба мати,
щоб усе це ви-три-ма-ти.

Які засиджені скрижалі,
яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.

Знову ж таки казав Дмитро Дроздовський: «Сумно». Не треба аплодувати – це дуже все сумно, щоб аплодувати.

Ну от, і дожилася наша мова,
була-була безсмертною в віках,
але прийшли биндюжники від слова
і потопили мову в матюках.

Але давайте що-небудь те, що хоче душа:

Починають зорі пригасати,
в пам’яті сутуляться хрести.
Альбіноні, Верді, Сарасате,
поможіть цей сум перебрести.

Надходить ніч, думки у неї хмарні,
бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.

І творять графіку химерну
в польотах бриючих низьких
останні музи постмодерну –
ворони звалищ приміських.

На жаль. Такі музи. На жаль. Що б вам іще прочитати?

Кричали ледарі: «Нам лідера!
Хоч поганенького. Аби»
На цю біду немає лікаря.
Не дай Бог бути лідером юрби.

Шакали знову ошукали.
Тепер вони вже не шакали.
Тепер вони: то за, то проти,
то шахраї, то патріоти.

Доборолися, добалакались,
досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить?
Від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б’ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають.

Популяція, нація, маси...
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені, упеклись.

Цей розбрат, і рейвах, і ремство
й віки безголів’я вдогонь –
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь.

Господи, пробач мені моє зухвальство, що я сподіваюсь бути почутою?

Дякую.


Для друку


Фотогалерея
Фотогалерея

Рекомендуємо
прочитати