Рух добровольців Простір свободи

Рух добровольців

"Простір свободи"

Ми у Facebook






Хто ми

Новини

Фотогалерея

Відео

Проекти

Наша структура

Як до нас приєднатися

Контакти

Наша кнопка:


Партнери:



ЗДАЙ КРОВ / ВРЯТУЙ ЖИТТЯ
maidan.org.ua

greencubator


Закриваємо тему. Або востаннє про мовне питання

Віталій КАПРАНОВ, Дмитро КАПРАНОВ, "Дзеркало тижня"



Хочете нарватися на скандал? Тоді скажіть співрозмовнику слово «мова», а ще краще — «державна мова». Далі само піде. Ми перевіряли сотні разів — незалежно від поглядів, співрозмовник закипає від обурення і захлинається звинуваченнями. Предмет обурення той самий — насильницьке насадження (російської або української) та утиски (відповідно, української та російської). Слово «мова» зриває запобіжники, і люди стають неадекватними. Коли йде дискусія на теми енергетики, фінансів, охорони довкілля — лунають цифри, факти, аргументи. Розмова про мову — суцільні емоції. Інколи це нагадує шаманські камлання із викликанням духів. Булгаков! А ті їм — Шевченко! Гоголь! А у відповідь знову — Гоголь! І хором — не дозволимо забути мову батьків!

Що цікаво, така ситуація спостерігається не тільки у пострадянських країнах з їхнім знервованим населенням. Спокійний і цивілізований Квебек через мову мало не від’єднався від не менш цивілізованої Канади; шведи ні сіло ні впало запровадили державну мову, якої зроду не мали; ірландці замінили дорожні написи на ірландські; німці на книжковій виставці у Франкфурті несподівано відмовляються розуміти англійську; португальці погрожують накладати вето на всі закони Євросоюзу, не перекладені португальською; а французи закручують гайки навіть в Інтернеті. І в усіх аргументація головним чином емоційна — починаючи з національної гордості — аж до культурної катастрофи.

Від усього цього останнім часом хочеться заховатися — а не можна. Бо мова — наша основна професія, оскільки ми письменники. Крім того, як стверджують науковці, мова — головне, що відрізняє людину від тварини. Напружмося і спробуймо разом розібратися у складному й дуже емоційному мовному питанні.


По-перше, хочемо відповідально заявити — у спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки — він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава — ось головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово «питання», завжди мають на увазі державну мову. Отже, нам варто лише визначитися з державною мовою — і справу зроблено.

Що таке державна мова, і навіщо вона потрібна державі? Конституція України не дає відповіді на це запитання. Стат­-
тя 10 констатує, що державною мовою є українська — і квит. Обов’язкові реверанси в бік мов нацменшин, які, знову-таки, більше схожі на камлання. Ані визначення, що таке державна мова, ані її функцій — нічого.

Далі йде закон про мови Україн­ської РСР, який навіть згадувати смішно, хоч він сьогодні й діє у повному обсязі. Зрозуміло, там не може бути нічого про державну мову, бо Українська РСР державою не була.

Цим, власне, вичерпується законодавча база, яка має задавати правила гри. Можна, звичайно, зга­дати закон про рекламу, до якого вносили зміни, а потім взяли ходи назад. Можна згадати квоту на україномовну телепродукцію у розмірі 75% або на кінопрокат у розмірі 50%, але все це несерйозно. Чому 50%? Чому не 60 чи 58,76%? І чому тільки на телебаченні та радіо? А газети, книжки? А Інтернет? Дуже важко зрозуміти логіку, а все тому, що немає базових визначень — навіщо державі потрібна якась там мова? Швеція сотні років жила без дер­жавної — бідували, звичайно, мучилися, але якось жили.

Мало не забули, є в нас ще славнозвісна Хартія мов нацменшин. Досить цікавий документ, але він жодного слова не каже про державну мову, тільки визначає, як захистити недержавні. І результат практичного застосування Хартії в Україні, як завжди, парадоксальний: англомовна меншість, яка нічим не захищена, має кілька всеукраїнських видань англійською, а наші рідні болгари — тільки районну газету, не кажучи вже про євреїв, які не забезпечені жодним їдишемовним ЗМІ.

Одне слово, темний ліс, а точніше — чистий аркуш. І на цьо­му аркуші нам із вами треба написати всю правду.

Отож відкинемо емоції і перенесемося в іншу країну, Умовну, а якщо коротко — країну У. Вона велика, пліч-о-пліч тут щасливо живуть чотирнадцять народів-братів. Звідки така цифра? Ми не пожалкували часу і підрахували, які нацменшини захищає вищезгадана Хартія. Їх рівно тринадцять, а разом із національною більшістю, жодним законом не захищеною, — чотирнадцять.

Країна У майже нічим не відрізняється від України. Але там немає ні української, ні росій­ської мов. І навіть їдишу, молдавської та болгарської. Тільки абстрактні мови абстрактних народів — А, Б, В, Г, Д… Таке абстрагування нам потрібне, аби вільно оперувати аргументами, не відчуваючи на собі тягар давніх суперечок та кривд.

Наша країна У має свою дер­жаву. Без цього тепер ніяк. І постає законне питання — чи потрібна цій державі державна мова? Бо у Сполучених Штатах, наприклад, державної немає, і нічого страшного. Може, і нам так? Чи ввести дві державні, як у Фінляндії? Чи, може, не жмотитися й надати державний статус усім чотирнадцятьом?

Для відповіді на це запитання треба згадати, що таке держава. Хоча б зі шкільного курсу правознавства. «Держава — це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального апарату управління захищає інтереси населення, регулює відносини між членами суспільства, зокрема за допомогою примусу». (Основи правознавства, 9-й клас, стор. 9). Звер­ніть увагу на останню фразу. Ад­же примус, на жаль, — невід’ємна частина будь-якої держави, і будь-який державний апарат — суцільний примус.

Якщо наша країна У має військо, логічно було б, аби всі солдати знали хоч сотню команд однією мовою. А ще краще — розуміли б її без перекладу й могли сяк-так спілкуватися. Бо неможливо при кожному генералі тримати тринадцять перекладачів, і навіть уявити страшно, що в штаб доповідають — дивізія не виконала бойового завдання, бо не зрозуміла жодного слова з наказу. Висновок напрошується сам собою — тут обов’язково потрібна одна спільна мова.

Тепер візьмімо військо внутрішнє — поліцію, міліцію, що захищають державу від власного народу. Бачимо пряму аналогію — погони вимагають спільної мови. Від міністра до дільничного має бути прямий зв’язок, без перекладача.

Далі закон. Судді, адвокати, прокурори та інші корумповані елементи. Писати закони всіма чотирнадцятьма мовами? Неможливо. Закон — дуже тонка штука, де все залежить від формулювання. Інколи навіть двокрапка не на тому місці може врятувати чи погубити підсудного. І це в межах однієї мови! А в різних мовах — різний правопис, та ще й омонімічний ряд. І коли суддя показуватиме закон однією мовою, адвокат — іншою, а прокурор — третьою, що робитимемо? Якому з текстів віддавати перевагу? Отже, необхідна спільна мова для законів. Читати можна будь-якою мовою, але приймати рішення — тільки за одним варіантом.

Є ще міністерства, відомства, наприклад Міністерство охорони здоров’я. Медики хитрі — в них уже є спільна мова, та сама, що у хрестоносців, — латина. Але наказ міністра латиною не напишеш. І чотирнадцятьма мовами теж. А крім наказів, існують ще інструкції для ліків. Якою мовою писати, аби кожен лікар зрозумів? Ну, а розпорядження для санітарної служби на випадок епідемії? Чотирнадцять санітарних, пожежних та інших інструкцій? Чи дві-п’ять? Отже, і медикам потрібна спільна мова, щоб гарантовано розуміти одне одного. І пожежникам. І енергетикам. І податківцям.

А ще було б непогано, якби мова ця була одна на всі органи державного управління і щоб нею ж таки висловлювалися під час виконання своїх службових обов’язків президент, прем’єр-міністр, міністри, незалежно від етнічного походження та політичних уподобань.

І таку спільну для всіх апаратників мову, з допомогою якої держава здійснює управління, тепер ми з вами можемо сміливо назвати мовою державного управління.

Чи потрібна державі мова дер­жавного управління? Чи є вона у країнах, які декларують відсутність державної мови, наприклад у Сполучених Штатах Америки? Безперечно, є — не на законодавчому рівні, але, як мовиться, за фактом. Бо без неї держава не може існувати.

Бачимо посмішку на вустах наших читачів — еге, братове, ясно, куди ви хилите!

Дозвольте заперечити. Ми нікуди не хилимо. Держава — це соціальне утворення, яке живе за своїми об’єктивними законами. Це не ті закони, що їх приймають неписьменні депутати, а справжні природні закони, і якщо закони депутатські суперечитимуть природним, держава не виживе, а її територію освоїть інша держава. Таке в історії траплялося неодноразово.

Крім того, нагадуємо, що наш аналіз позбавлений тягаря етнічних проблем, оскільки йдеться не про російську й українську, не про угорську і румунську, а тільки про мови А, Б, В, Г… І навіть не про Україну, а про таку собі країну У.

Отже, ми дійшли першого висновку — держава нашої країни У потребує єдиної мови державного управління. Яка це буде мова — А, Б, Г чи Л, — ми не говоритимемо.

Тепер залишмо на певний час державний апарат і звернімося до простих громадян. Чи може держава диктувати їм, якою мовою говорити? Ні, не може. Чи хоче? Навряд чи. Це зайве насильство над людьми. Однак, з іншого боку, держава не може дозволити чотирнадцятьом етносам жити кожен у своїй хаті без спільної комунікації. По-перше, це потенційно небезпечно, а по-друге — просто невигідно. Бо об’єднання сил громадян держави в усіх питаннях — від економічних до культурних — веде до розвитку й могутності. А розділ — навпаки, викликає небезпеку сепаратизму і розвалу. Отже, завдання держави — забезпечити комунікативний канал між усіма своїми громадянами. Щоб кожного з них зрозуміли у будь-якому хуторі чи аулі серед представників будь-якого етносу. Що може слугувати таким каналом? Зрозуміло, єдина мова, яку розуміють усі громадяни.

Тобто виходить, що державі — саме державі, а не людям — потрібна мова, якою різні національності можуть гарантовано спіл­куватися між собою. І логічно буде назвати її мовою міжнаціонального спілкування. Як досягти знання цієї мови всіма громадянами? Безперечно, з допомогою безплатної серед­ньої освіти.

Держава потребує мови міжнаціонального спілкування і має витрачати гроші на її вивчення громадянами. Одразу відкинемо спекуляції — в комплекті з дер­жавною мовою до програми середньої школи має входити рідна мова, звичайно, якщо вони різні. Яка від цього користь дер­жаві? Жодної, але якщо вона не хоче етнічних непорозумінь та бунтів, то мусить витрачати гроші на викладання всіх національних мов, а до комплекту — біології, хімії, правознавства, фізкультури…

Коли ми домовилися про спілкування між народами, поміркуймо про спілкування держави та її громадян. Воно має бути взаємним — держава звертається до людей, люди звертаються до держави. Спілкування держави з громадянами відбувається через державні ЗМІ, віконечка державних банків, центрів зайнятості, пенсійних фондів та безлічі інших державних установ. Ще одне питання — інформація, яка циркулює в дер­жаві. Чи зацікавлена держава в тому, щоб розуміти, яка інформація циркулює всередині неї? Безперечно. Простий приклад — ідемо ми славним містом Дніпропетровськом і раптом бачимо рекламний щит, написаний на їдиш. Велика така реклама — і жодного перекладу. Що це? Що там продають? Нерухомість? А може, наркотики, жінок? Чи то пропагують журнал з дитячою порнографією? Чи закликають до повалення конституційного ладу? Інше питання — переклад, хоч би маленькими літерами. І держава вимагає, аби всі рекламні оголошення дублювалися однією мовою — для контролю за рекламним ринком. Ну, а самі ЗМІ? Чи цікаво державі знати, що там пишуть-показують? Безперечно. Як мінімум, з погляду дотримання законів. Телебачення і радіо взагалі використовують державний ресурс — частоти, тому просто зобов’язані виконувати вимоги.

Наступне запитання — якою мовою повинні вести мовлення ці радіо й телебачення? Та будь-якою. Але коли трансляція йде на всю територію країни, бажано, щоб усі громадяни могли її розуміти. Тому до оригінальної мови варто додати хоча б субтитри мовою, яку гарантовано розуміють усі громадяни. Інакше що це за держава, яка не дбає про інтереси своїх людей?

Ну, а газети-журнали? Може одна з наших чотирнадцяти націй видавати газету своєю власною мовою? Сто відсотків — може. Однак нам цікаво, а що ж вони там пишуть. А особливо цікаво — що пишуть у газетах, які зареєстровані як загальнодержавні. І тому держава хоче бачити частину накладу зрозумілою їй мовою. А газети та журнали, які видаються в державі мовами інших народів, котрі не мають щастя бути серед чотирнадцяти і не захищені хартією, взагалі повинні випускати повноцінний переклад, незалежно від регіону розповсюдження — аякже! У своїх державах пишіть по-своєму, будь ласка. І з книжками така сама історія.

Додаткове питання — захист прав споживачів. Чи має держава вимагати від виробника або імпортера зазначати всю необхідну інформацію про товар на упаковці? Безперечно. А на складні товари — ще й в інструкції. Якою мовою? Всіма чотирнадцятьма? То виробник застрелиться.

Весь цей складний ланцюг веде нас до цікавого висновку — держава зацікавлена, аби вся інформація, що циркулює в ній, мала повний еквівалент однією зрозумілою державі мовою. Інакше інформаційний ринок не проконтролюєш і не врегулюєш. А інформаційний ринок у часи інформаційних війн — питання безпеки тієї ж таки держави.

Ви знаєте, що права на іноземні переклади книжок продаються не на територію, а на мову? І якщо права на Коельо російською викупила наша «Со­фія», то в Росії його вже не видадуть, а завозитимуть від нас. Отже, видавці давно вже встановили мовні кордони, а інформація — це їхній бізнес.

Ну і нарешті головне запитання — чи зацікавлена наша держава У в тому, щоб усі чотирнадцять національностей об’єдна­лися в єдиний народ? Чи вона має погодитися, що кожного тягнутиме на його історичну батьківщину? Навіть смішно питати, якщо держава дбає про свою цілісність і не хоче стати жертвою сепаратизму чи зазіхань сусідів.

Тоді спитаємо інакше — чи повинна держава захищати свої національності, їхні мови і культури, особливо ті, які не мають власних держав за кордоном? Безперечно, повинна. Бо держава — це не тільки військо та суд. Це, зокрема, об’єднання людей у нову сутність, націю, якщо хочете. Таке об’єднання — альфа і омега існування будь-якої держави. Що ж може слугувати основою для нової спільноти? Безперечно, спільні цінності. Гадаєте, ми про демократію та європейський вибір? Та ні, про культуру. Непогано було б, аби в нашій із вами державі У була велика культура, яка міцно сплавила б культури усіх народів і постійно підживлювалася всім найкращим із них. Так, як це роблять Велика Британія, Сполучені Штати або Росія. Основою для такого злиття має бути базова культура і, відповідно, спільна мова як її носій. А отже, у нашої держави виникає потреба в іще одній мові, яка об’єднає чотирнадцять різних національностей у єдиний народ держави У.

Отож із допомогою простої побутової логіки ми з вами дійшли висновку: багатонаціональна держава має об’єктивну потребу у таких п’яти мовах: державного управління; міжнаціонального спілкування; інформаційного еквіваленту; інформаційного кордону; національного об’єднання

Перше, що спадає на думку, — справедливо поділити ці мови між найбільшими національностями. Мові А — державне управління, Б — міжнаціональне спілкування і так далі. Решта дев’ять національностей хай уже не ображаються. До того ж мови інформаційного еквіваленту та інформаційного кордону мають збігатися. Ми розділили їх тільки тому, що відбувається активна делімітація інформаційного кордону і ця функція тимчасово має окреме значення. Стабілізується ситуація — можна буде залишити чотири функції. Отож у нас виходить чотири мови і десять ображених націй. Ну нічого: врешті-решт держава — то примус, як написано в підручнику.

Ну і статтю 10 Конституції країни У можна буде сформулювати конкретніше. Не якась там абстрактна «державна мова», а чіткий розподіл функцій. І, відповідно, висуваємо вимоги до шкільної програми — кожен учень має вивчити мову Б як мову міжнаціонального спілкування, В — як мову інформаційного простору, Г — як мову національного єднання, ну і свою рідну, якщо йому не пощастило народитися одним із великої четвірки. Забули про мову державного управління? Не біда — її за два місяці прищепить старшина в «учебці» або клерк при прийомі на держслужбу.

Отож виходить, що кожен гро­мадянин держави У має знати п’ять мов. Пропонуємо так і записати в Конституції. І одразу закреслити, бо, на щастя, ми не депутати Верховної Ради, аби писати закони, яких ніхто не зможе виконати. Ми люди розумні і знаємо, що вивчити п’ять мов до снаги не кожному професору, навіть із одним «ф». Ось дві, рідна плюс ще одна, — інша річ. А тому сама собою напрошується пропозиція: образити ще дві менші національності і залишити в державному обігу дві мови — одну для державного управління та національного об’єднання, а другу — для інформаційного простору та міжнаціонального спілкування. Або зробімо обидві мови обов’язковими для інформаційного простору, а решту функцій поділімо по-братському.

Мир і злагода забезпечені. Тим більше що і практика така є: он, Фінляндія чи, скажімо, Бельгія. Тож вирішено — у статті 10-й напишемо дві мови, а реш­ті гарантуємо вільний розвиток… ну і так далі, відповідно до хартії. І в школах лад і спокій. Ко­жен учень має знати… три мови. Чому три? Дуже просто — дві дер­жавні і рідну, якщо він не є представником однієї з панівних націй. Та ще плюс іноземна. Звичайно, не обов’язкова. Тут і виникає головна проблема. Оскільки пересічна людина не може володіти трьома мовами, то третя, необов’язкова, однозначно загине. Ми з вами хочемо, аби загинули мови наших нацменшин? Безперечно, ні.

Зверніть увагу — ми дійшли дуже цікавого висновку. Дві дер­жавні мови у багатонаціональній державі призводять до знищення мов нацменшин. Парадокс! Але, на жаль, нікуди дітися. Зако­ни природи не депутатами писані — це об’єктивна реальність, ігнорувати яку небезпечно.

Чуємо заперечення — а що коли дозволити вивчати у школі одну з двох державних на вибір і плюс рідну. Відповідаємо — у такому разі державні мови перестануть бути мовами міжнаціонального спілкування. Принаймні одна з них. Тут і до територіального розколу недалеко.

І сам собою напрошується висновок — у нашій державі У має бути одна державна мова. Ми не кажемо — яка, а кажемо тільки — одна.

Ну, а Фінляндія з Бельгією? Давайте розбиратися.

Кілька років тому доля занесла нас до країни Суомі. Запросив друг-естонець, який живе у Таллінні, а працює на шведів і тому чудово володіє шведською — другою державною у Фінляндії. Естонець обіцяв бути тлумачем і показати нам сувору красу фінських фіордів. Приїздимо до Хельсінкі — все чудово! Усі назви вулиць двома мовами. Прав­да, для іноземців не дуже зручно, бо не залишається місця англійській. Але що нам іноземці! На телебаченні — шведські субтитри, а коли фільм англійською — то фінські та шведські разом. Важко побачити, що відбувається на екрані — зате все за законом. Від такої картини всезагальної справедливості ми зголодніли й зайшли до піцерії. Наш гід звертається до офіціанта державною шведською мовою і виявляється, що той її не знає. Другий — теж, менеджер — анічичирк. Люди на вулицях — катастрофа! Фіни не знають державної шведської мови! Ніхто. Тільки в перед­місті ми знайшли дідуся, який вчився у школі ще за часів шведського ідеологічного панування і щось пам’ятав. Шведську розуміють хіба що у селах на кордоні. А так — частіше англійську.

Отже, закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи, які кажуть, що коли людині треба знати три мови (у фінському випадку — це дві дер­жавні плюс англійська), слабша мова де-факто помирає.

У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де Фландрія завжди має окремий стенд. Тому що послуговується фламандською мовою. А в книжках мова — основний чинник. Отже, німці мають спільний стенд, американці — кілька спільних, а бельгійці — французький та фламандський. Причому слід визнати, що фламандський значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. А Голландія — менша, і з нею можна позмагатися. Цікавий факт? Сьогодні існує два інформаційні простори Бельгії, і в умовах, коли територіальні кордони зникли, з’являється реальна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглине франко-бельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою... Дві державні мови, одна з яких (чи навіть дві) є мовами потужних сусідів, — це загроза сепаратизму, як мінімум, і знищення держави — як максимум.

Ну, а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні. Індія — цікавий приклад. Хоч би тому, що там не живе істотна кількість носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа всім націям і слугує тільки для зв’язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Щось схоже на латину у Священній Римській імперії. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один з невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою — адже їх так мало, всього лише 70 мільйонів (!) Чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього 70 мільйонів?!

Якщо взяти за приклад Індію, то в нашій з вами країні У напрошується новація — визначити англійську другою державною разом із мовою А і вирішити назавжди питання міжнаціонального спілкування. Готові ми до такої глобалізації? Гадаємо, ні. Бо навіть у Європі захоплення міжнаціональним спілкуванням минає: у Франції краще ніяка французька, ніж добра англійська, а німецькі видавці відмовляються спілкуватися англійською, хай би ти навіть хотів щось у них купити. Не все так просто у нашому спільному домі.

Ну, а як відносно офіційної мови, що про неї перманентно говорять політики? Ну, політики — люди убогі, їм можна говорити дурниці. Але ж ми з вами люди серйозні і знаємо, що офіційна мова повинна мати певні функції. Якщо одну з п’яти визначених нами — тоді це мова державна. Якщо інші — назвіть їх, тільки без агітації, бо ми не на мітингу. Діагноз зрозумілий: так звана офіційна мова — всього лише прикриття для другої державної. Звичайний політичний хід, а по-людськи кажучи — брехня. Отже, якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній країні У, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, а й в інформаційному просторі, нам не обійтися без єдиної державної мови як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти тринадцяти мов може регулюватися хартією, іншими законами, але з однією умовою — вони повинні бути однакові для всіх тринадцяти національностей, без вирізнення «старшого брата».

Бачимо запитання у ваших очах. Але ми не скажемо того, на що ви чекаєте. Не варто зводити нашу з вами серйозну розмову до дискусій із видатними донецькими мовознавцями. Якщо ми раз і назавжди домовимося, що існує одна державна мова, а решті гарантуються реальні (а не декларативні) можливості розвитку, — далі буде легше. Віднині нам відомо, навіщо потрібна державна мова і які функції вона виконує. Виходячи з цього, можна свідомо її вибирати. Але одну-єдину державну. І припинити спекуляції на цю тему, які виникають там, де бракує системи. А натомість узятися за захист і збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед усім світом. Мов, які не мають своєї держави і, крім України, їх нікому прихистити. А саме — кримськотатарської, гагаузької та їдишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову.


Для друку


Фотогалерея
Фотогалерея

Рекомендуємо
прочитати