Рух добровольців Простір свободи

Рух добровольців

"Простір свободи"

Ми у Facebook






Хто ми

Новини

Фотогалерея

Відео

Проекти

Наша структура

Як до нас приєднатися

Контакти

Наша кнопка:


Партнери:



ЗДАЙ КРОВ / ВРЯТУЙ ЖИТТЯ
maidan.org.ua

greencubator


Один у полі... як атом. «Атомізованість» «маленького українця» у соціумі як прояв його несвободи

Ірина КИРИЧЕНКО,     "Дзеркало тижня"

Хто такий «мирний атом у кожному домі»? Це звичайний, пересічний українець, вимушений повсякчас відчувати свою ущербну окремішність у соціумі. Він має право голосу хіба що у власній родині і найчастіше відчуває абсолютну байдужість до свого життя з боку ближніх. А громадське життя з якимись неурядовими організаціями, публічними слуханнями та виявом політичної волі кожного особисто видається йому таким само ілюзорним, як міраж у пустелі. Політики існують у власноруч створеному «паралельному» світі, і зв’язок між ними та загалом не те що втрачений — його й не існувало. Суспільство влаштоване так, що без здатності до взаємодопомоги та солідарності з однодумцями неможливо стати повноцінним індивідуумом. Саме через обірваність контактів між людьми на всіх рівнях виникає соціальна невпевненість. Ви помітили: більшість наших співвітчизників не планують свого майбутнього на найближчі роки, не кажучи вже про вироблення довготривалих життєвих стратегій?

Чому наша людина самотня? Вона вільна від нормальної самоорганізації. Про це розмірковує кандидат філософських наук, доцент НаУКМА, політолог Ігор ЛОСЄВ.

 

 

Нація без самоорганізації


— На превеликий жаль, ми є одним із народів, найбільше позбавлених соціальної солідарності. Так уже, напевно, історично склалося, що виживати на наших теренах завжди було легше окремо, ніж разом, і кожен дбав переважно про майбутнє своє осо­бисте та своєї родини. Правда, нам бракує індивідуалізму, коли ми безцеремонно ліземо в чужі справи, проте коли треба взяти на себе особисту відповідальність — охочих небагато. Ми, за винятком окремих випадків на кшталт помаранчевого Майдану, не здатні до самоорганізації. Але ж цивілізованість народу значною мірою визначається саме здатністю до самоорганізації! А в наших людей постійно виникає потреба, щоб хтось прийшов, організував і вирішив проблеми.

Та й наші політики, як завжди, намагаються залучити до своєї відповідальності якісь зовнішні чинники. Янукович намагається залучити європейців як нейтральних спостерігачів, посередників, що мають «помирити» його з Ющенком, і Мороз пристає на цю пропозицію, і сам Ющенко посилається на європейські авторитети з Ради Європи, ОБСЄ.

Ми не здатні позитивно вирішувати проблеми у своєму власному колі. До того ж у нас є вельми цікава тенденція — ми дуже поштиво, з великою повагою та пієтетом ставимося до чужих і зневажаємо своїх. У нас немає внутрішньої згуртованості. У західних народів працює спільна для всіх логіка.

 

Підтримуємо середній клас — морально


Громадянське суспільство, яке у країні зараз перебуває фактично в анабіозі, має започатковуватися саме з середнього класу, з того прошарку людей, які є не настільки бідними, щоб забути про суспільні інтереси, і не настільки багатими, щоб зневажати їх. Із кого має складатися цей клас? Зі службовців, учителів, лікарів, вчених, людей вільних професій — тобто тих, хто живе своєю працею. Але за наших умов — це найбільш знедолений клас. З одного боку, у нас є супербагаті люди, з іншого — величезна кількість люмпенів, яких влада (яка й зробила їх такими) підгодовує, тому що використовує їхні голоси на виборах. А середній клас люто ненавидять олігархи, бо він є носієм інтелекту і здатний формулювати політичні програми, і так само сильно ненавидить люмпен — через певну інтелектуальну прірву між ним і собою. Таким чином, середній клас перебуває в лещатах між олігархами й натовпом. Звичайно, олігархи не зацікавлені у зростанні середнього класу — адже якщо він оволодіє повнотою своїх соціальних можливостей і почне контролювати владу, то вони взагалі зникнуть як прошарок. Бо олігарх, власне, — це надбагата людина, котра постійно втручається у політику і контролює державу, хоча жодних формальних дозволів від народу на виборах вона на це не отримувала. У будь-якому нормальному демократичному суспільстві олігархів як таких немає — там є надбагаті люди, але ніхто їх у політику не пускає, у кращому разі вони можуть фінансувати кого-небудь із депутатів.

Нині у нас налічується мільйони людей, котрі за своїми при­бутками аж ніяк не належать до середнього класу, проте суб’єк­тивно вважають себе його представниками. Якщо людина заробляє дві тисячі гривень на місяць, вона вже з чистим сумлінням заявляє, що належить до середнього класу, хоча насправді — це жебрацькі доходи. Навіть за уявленнями Східної Європи, до середнього класу належатиме людина, котра заробляє від двох до трьох тисяч доларів на місяць. У нас люди з такими прибутками вважаються елітою, хоча реально це зарплата не найостаннішого польського професора.

В Україні мають бути середньозабезпечені люди, не залежні від політичних демагогів та їхніх подачок, — адже велика маса голосів купується подачками або обіцянками подачок. У нормальному суспільстві інженер, лікар, вчений байдужі до влади як до фінансового джерела своїх успіхів, тому здатні критично її оцінювати. Наша влада різного політичного забарвлення зацікавлена в тому, щоб середній клас і надалі залишався у фінансово деморалізованому стані, щоб громадянин був орієнтований виключно на біологічне виживання. Адже це багата влада бідних людей. І вона є багатою саме тому, що підтримують її люди, не здатні забезпечити своє не тільки фізичне, а й інтелектуальне існування. Таких людей можна використовувати просто як електоральну отару.

Середній клас — це потужна соціальна інтелектуальна сила, спроможна сформулювати гасла соціальної боротьби, здатна визначити свої цілі та методи їх досягнення. Якщо цей клас отримає зайвий вільний час (поза зусиллями на фізичне виживання), то може взяти владу під свій контроль. Тому громадянське суспільство без середнього класу неможливе.

 

Ігнорування громади — кредо влади


Український народ і дотепер залишається «вершником без голови» — цебто народом без еліти. Є тільки псевдоеліта, примітивна, жлобувата, нахабна, жадібна та агресивна. Народ не може керуватися такою елітою, вона йому непотрібна, і навіть час штовхає до виникнення контреліти. Це все буде.

Зараз ми бачимо на прикладі Києва, як відбувається нахабне пограбування міської громади. Її позбавляють усього — довкілля, природи, води, культури, того, що становить спосіб життя киян упродовж століть. Київська міська громада є жертвою влади, а влада спирається на люмпенський прошарок, який легко купити, забрати у нього голоси, як у серпентарії беруть отруту у змій. Усі розмови про місцеве самоврядування нічого не варті, бо приходить група бізнесюків, купує всю міську владу і робить що їй заманеться. Черновецький не захищатиме інтереси киян — бо хіба до них входить ця масова забудова або штучне створення спекулятивної ситуації із захмарними цінами на житло? Киян перетворюють на громаду безпритульних людей. Як бути громаді, коли ті, хто її представляє, фактично діють проти неї, і немає жодних законних механізмів, аби вплинути на владу? Хіба що створювати паралельні структури, але це доречно тоді, коли країна розпадається, — там виникає офіційна влада, «тіньова» влада. Але поки що країна не розпадається...

 

Новітня каста для загнаних у кут


Українці упродовж століть переживали періоди «штучного відбору», коли винищували найбільш здібних, порядних, ініціативних. Залишалися тільки люди, позбавлені цих чеснот, але з потужним рефлексом виживання. Їх можна закинути куди завгодно, від Крайньої Півночі до джунглів Амазонки, вони завжди виживуть — за рахунок інших. Розум, порядність, почуття займають найменший простір — решта зусиль спрямовується на зуби, м’язи, кістки, на ті якості, що сприяють виживанню. Ми отримали чимало таких людей, які феноменально здатні виживати на індивідуальному рівні, але абсолютно нездатні виживати колективно, шляхом об’єднання, взаємодопомоги, солідарності. Скільки такий стан триватиме, сказати важко. Напевно, поступово піде процес розчарування в усіх політиках без винятку, в усіх політичних силах, і постане потреба докорінної зміни владних структур, зміни соціального порядку.

Ми сьогодні отримали дуже специфічну пострадянську номенклатуру, ту, яка почала з 1991 року формувати Верховну Раду. Там є старі кадри, котрі створили дуже цікаву субверству. Схожу на макітру з варениками: один лежить вище, інший — нижче, але всі вони у сметані, хоч як ти їх перемішуй. Нардепи страшенно далекі від тих людей, від імені яких керують, вони існують у власному «віртуальному» світі, адже жодних соціальних механізмів зв’язку між народом і владою у нас немає. Фактично можновладці існують як самодостатня соціальна структура — як каста. Люди відчули, що від неї не можна нічого вимагати. До цієї касти неможливо потрапити людині з вулиці, незалежно від її особистих талантів, бо механізми соціальної комунікації між ними зламані. Діє стара патріархальна система, в основі якої — кум, брат, сват. Вона просто тримає Україну в ямі, з якої найближчим часом вилізти не вийде.

У нас є чимало людей, котрі не хочуть жити за такої системи. Це середній клас, інтелігенція. Це мільйони тих, хто попрацював у Німеччині, Франції, Канаді, — вони побачили, як там живуть люди, якими є соціальний захист, стандарти соціального спілкування, соціальної відповідальності.

 

Соціально обмежені люди


Будь-яке західне суспільство відкритіше за наше. У нашої людини немає відкритості до проблем інших. І це значною мірою пояснюється не тільки байду­жістю, а й тим, що кожна людина відчуває свою соціальну неспроможність, власну абсолютну нездатність ні на що вплинути, адже немає механізмів такого впливу. Людина потрібна нашій владі один раз на чотири роки, після цього її викидають як непотріб і вона вже ні на що не впливає. У 1994 році я був у США, і у Вашингтоні мені показували, як працює конгресмен. Щодня він отримує сотні листів від своїх виборців. І Боже борони, щоб бодай на один лист він не відповів! Його помічники на основі цих листів формують список основних тенденцій у житті соціуму, і залежно від них формується програма депутатсь­кої діяльності цього конгресмена. Це вже стиль роботи — коли будь-яка пересічна людина відчуває, що може певним чином вплинути на людину державну. А нашим депутатам плювати, як до них ставиться плебс. У західних державах існує ідея, оспівана ще Жан-Жаком Руссо, — ідея громадської угоди між виборцями та їхніми депутатами, це своєрідний контракт. Нам же сказали, що вибори за партійними списками підвищать відповідальність депутатів, — а вона навіть знизилася. Вплинути на них неможливо, бо депутат у партійній фракції залежить не від своїх виборців, а від того, як ставиться до нього ватажок фракції, — і це вже скидається на радянську систему.

 

Харизма політика проти його політичної програми


Скоро вибори. Ми знову побачимо на телеекранах родини Ющенків, Януковичів. Сімейні портрети замість політичних програм. Наші піарники примітивно наслідують західних, адже у США— культ родини. За наших реалій ідилічні картинки сімейного побуту можновладців справляють протилежне враження: «Оце моя хата, тин, моя дружина, діти — а всі інші забирайтеся геть!» А насправді замість примусового «олюднення політиків» засоби масової інформації мають показувати, яка їхня роль у суспільстві. А хто зараз може чітко сказати, які погляди у нашого президента, окрім, скажімо, його любові до Трипільської культури, до вишиванок, дітей та довкілля? Усе це добре — але які його політичні погляди, яким є його бачення України в сучасному глобалізованому світі? Ми цього не знаємо. Але вже добре усвідомлюємо, що накази президента виконують лише ті чиновники, які з ними згодні. Тому на нас чекають страшенно брудні, кримінальні вибори. Хоча за моральними якостями президент Ющенко стоїть на дві голови вище від Кравчука та Кучми, але порядність Ющенка пов’язана з його політичною наївністю.

У чому притягальна сила Януковича для східного електорату? Янукович — це стовідсотково радянська, «совкова» людина — в усіх своїх поганих та позитивних проявах. Він як «совок» гнівається, як «совок» радіє, сварить своїх підлеглих та винагороджує їх. Це людина, котра застрягла у радянській добі. Хоча він уже крутить мільярдами й живе при ринковій економіці, він нездатний бути сучасним ліберальним ділком. У кращому разі, він здатний бути непманом — цим і імпонує мільйонам «совків».

 

Майдан породив розчарування замість солідарності


Постає запитання: чи може країна, в якій громадяни позбавлені нормальних соціальних зв’язків, мати нормальні зв’язки з іншими країнами? Україна дуже поділена. З одного боку, Захід і Центр — це класична атомізованість та індивідуалізм, з другого — Схід і Південь, для яких властиві традиційні структури радянсько-африканського типу. У сенсі трайболізму — кланів, каст, котрі тяжіють над індивідом, примітивної нерозвинутої «громадської думки», яка заважає йому реалізувати свої схильності. Ці дві частини України погано контактують саме тому, що індивідуалізм одних ще не виробив суто західної форми соціальної солідарності (через інформаційне суспільство, громадські організації, церкву), а в свідомості інших панують традиційні комунітарні схеми буття, радянські зв’язки між людьми. На Заході та в Центрі України солідарності як такої немає взагалі, а на Півдні та Сході вона є у суто «колгоспних» формах. Усім треба випрацьовувати нові, європейські форми солідарності в умовах глобалізованого світу. Поки що ми тільки присутні при цьому процесі, і наша смішна й відстала еліта неспроможна йому посприяти. Бо, відверто кажучи, в особі багатьох наших політиків бачимо африканських царків, таких собі племінних вождів, — і це незалежно від їхнього політичного забарвлення.

Наші громадяни, кожен із яких хворий на вбогу окремішність у розпорошеному соціальному світі, все ж таки спромоглися на помаранчевий Майдан. Потім фарсове біло-синє збіговисько дискредитувало саму ідею Майдану, тепер ця форма громадянської непокори стала зайвою і навряд чи повторюватиметься. Далі буде щось більш серйозне, жорстке, можливо навіть з елементами насильства. Не можна нескінченно експлуатувати миролюбність мас. Іде процес великого розчарування, процес накопичення громадянської агресії. Люди втратили віру у можливість мирного та конструктивного розв’язання питань. Адже цей шлях привів до влади нових пройдисвітів від політики, які чудово знаходять спільну мову з пройдисвітами з іншого політичного табору.

 

Хто має продукувати ідеї для суспільного поступу?


На перших парламентських виборах ми чули, що треба обирати економістів та юристів, — це «казки для приїжджих». Більшість розвиває економіку власної кишені, а юриспруденція стає різновидом проституції. Вчені, інтелігенція — хто їх слухатиме? Переважна більшість політиків, державних діячів ані слухати, ані розуміти не здатні, це рівень такий. До того ж у них немає особистих інтересів у розвитку цієї країни. Тобто жодних «надзавдань» немає. Немає людей при владі, які керувалися б простим принципом: «Я винагороди не беру — мені за державу кривдно». На цій простій думці тримаються десятки держав у світі.

Революції не творять еліт. Вони можуть тільки приводити до влади еліти, вже сформовані. Інтелектуальне середовище у суспільстві може й повинно продукувати ідеї, а для того, щоб воно стало справді контрелітою, воно має протиставити себе псевдовладі. У цій жорсткій боротьбі воно має сформуватися і стати альтернативою розвитку суспільства. І матеріальний стан тих, хто продукує ідеї, не має жодного значення, потрібні хороші мізки, сильний характер і цікаві пропозиції.

Маємо ще одну важливу проблему, яка начебто не лежить на поверхні. Україна не є урбаністичною державою, хоча городяни становлять у ній понад 70% населення. У нашому індустріальному суспільстві ще панують ментальні структури традиційного аграрного суспільства — навіть на найвищому рівні. У нас три президенти і більшість прем’єрів походять із села, і це особисто мене примушує замислитися. Мислення категоріями міської цивілізації досі становить проблему у цій країні.


Для друку


Фото зі сторінки Громадянського руху Відсіч

Фотогалерея
Фотогалерея

Рекомендуємо
прочитати